| Субота, 31 Грудня 2011 Року |
|---|
 13:15 | 
| | Вітаю всіх з Новим 2012 роком! |
| Вітаю всіх з Новим 2012 роком та Різдвом Христовим!
Злагоди в родині,
Миру в країні,
Щиро всім бажаю!
| | |
| Субота, 26 Листопада 2011 Року |
|---|
| 19:44 |
| | Пам’ятаймо! |
| Вічна пам'ять померлим від голоду!
| | |
| Неділя, 12 Червня 2011 Року |
|---|
| 18:40 |
| | Хочу всіх привітати з великим святом днем Святої Тройці! |
|
Сьогодні ми згадуємо зішестя на Апостолів
Святого Духа, Який вічно перебуває в Церкві Христовій.
Після Різдва і Воскресіння Христового це свято належить до найбільших свят церковного року. Святковий день Святої Тройці називається П’ятидесятницею тому, що зішестя Святого Духа на Апостолів сталося в п’ятдесятий день після Воскресіння Христового.
Це свято містить в собі подвійне торжество: і в славу Пресвятої Тройці, і в славу Пресвятого Духа, Який видимо зійшов на Апостолів і скріпив новий вічний завіт Бога з людьми. Перший день П’ятидесятниці, тобто неділя, Церква присвячує переважно в славу Пресвятої Тройці; і цей день в народі називається Трійцею, а другий, тобто понеділок – в славу Духа Пресвятого, і називається Духовим днем.
Зішестя Святого Духа це – наче вінець і завершенням викупительного подвигу Сина Божого. Тому і саме це свято є достойним і радісним завершенням церковних торжеств на честь і славу Воскреслого Господа. Адже в дні Зішестя Святого Духа народжується Христова Церква. І Дух Святий провадить, просвічує, освячує і зберігає її.
На це свято прийнято прикрашати храм і свої оселі гілками з дерев та квітами, на знак того, що у ті часи, коли був даний Божий Закон, вся природа красувалася в зелені. Звідси ще одна назва П’ятидесятниці – Зелені Свята. Адже квіти й зелень дерев є ознакою життя і тому стали вони символом життєдайного Святого Духа. Як природа навесні оновляється зеленню і квітами, так і свята Церква та її діти-християни оновляються силою Духа Святого.
«Преблагий Бог сьогодні наділив нас великими дарами, які важко вимовити словами. Тому усі разом радіймо, і з радістю славімо нашого Бога. Святий Дух нас звільнив з неволі та покликав до свободи. З цього джерела походять пророцтва, милості зцілення і все інше від Нього.»
Святий Іоанн Золотоустий
| | |
| Середа, 25 Травня 2011 Року |
|---|
| 21:52 |
| | Пророча пісня |
| Ось згадав чудову пісню гурту «Ван Гог». Давно написана пісня, а слухаєш її і здається як про сьогоднішній день. Все сходиться. Перші два куплети про Януковича, третій про вибори в цілому і про колишню владу, а четвертий про нас, про народ.
Тож, слухаємо та міркуймо.
Open flash in new window
Хто є хто
Слова: Гурт Ван Гог
Музика: Гурт Ван Гог
Виконує: Гурт Ван Гог (альбом "Екстра-клас")
Хтось є добрий - хтось є злий.
Хтось є великий — хтось малий.
Хтось, десь, комусь влупив в чоло,
Він не людина — він "воно".
Хтось обіцяв, а зробив не так.
Хтось допоможе, як свисне рак.
Збреше хам і спокійно спить,
Йому все одно, що комусь болить.
Хтось піде в пекло, а хтось хоче в рай.
Нас пошлють, вибирай не вибирай.
Хтось йде вверх, а потім вниз дорога,
Дух гартує не лише перемога.
Від спання не варить голова,
І ніби руки є, а роботи нема.
Хтось продає свій оголений зад,
Хтось в мозолях — це Країна Рад
Хто є хто — не знаю.
Хто є хто — я питаю.
Хто є ким і де ми
Разом з вами прийдемо.
Хто є хто — між нами,
Є колеги, є хами.
Де впадеш не знаєш,
Сам від себе тікаєш.
| | |
| Неділя, 24 Квітня 2011 Року |
|---|
| 12:00 |
| | ХРИСТОС ВОСКРЕС! |
|
Христос Воскрес, цими словами ми від сьогодні і до Вознесіння будемо вітати рідних і близьких, далеких і чужих. Ці слова мають глибокий зміст, бо силою Свого Воскресіння Господь наш Ісус Христос подолав смерть і відкрив нам таємницю вічного життя. Тому в пасхальні дні ми співаємо: «Смертю смерть подолав». Своїм Воскресінням Він показав нам, що і для нас немає смерті. Ми хоч і плачемо над гробами наших рідних і близьких, але не тому, що не віримо у їхнє вічне життя, – нам болісна розлука з ними через нашу любов до них. Христос своїм Воскресінням показав нам наше майбутнє, якими ми будемо після загального Воскресіння мертвих і Страшного Суду.
Тож, хочу всім побажати всіляких гараздів і зміцнення віри в Бога, бо з Божою допомогою стає все можливим. Згадаймо вислів наших пращурів «Без Бога ні до порога»!
Воістину Христос Воскрес!
| | |
| Понеділок, 18 Квітня 2011 Року |
|---|
| 11:48 |
| | Гумор у фантастиці. |
| Гумор у фантастичних оповідях і романах може бути неперевершеним. Він прикрашує сюжет, вносить родзинку в твір. Ось виставляю на ваш огляд частину оповіді львівського письменника Андрія Пехника «Пригоди шляхетного лицаря сера Ланселота Болотяного», читайте, насолоджуйтеся добірним гумором.
Замалювався сер Ланселот біля переможеного дракона, відіслав портрет королеві Машингвері у Кемелот, а сам поспішив до дів. Але, як і передбачали досвідченіші лицарі, невиспані діви мало чого були варті, отож сер Ланселот під тиском невблаганної долі та вируючих гормонів змушений був вирушити на пошуки нових пригод.
Довго він їхав чи коротко... словом, якщо казати коротко, то довго, аж врешті приїхав до якогось села. І стрівся серові Ланселоту якийсь селюк з порепаними ногами, обличчя якого, як і обличчя першого селянина, відзначалося благородством (певно, він теж був наслідком певних феодальних привілеїв). Однак, на відміну від першого селянина, у цього очі чомусь зовсім не були великими чи квадратними.
— Гей, ти! — ввічливо звернувся до селянина сер Ланселот. — А чи немає у вас десь тут поблизу якихось прекрасних незайманих дів чи принаймні жіночого монастиря із сумнівною репутацією?
— Ні, о вельможний сер! — шанобливо відповів селянин. — Монастир у нас лише один,
чоловічий, і належить ордену братів - рогатинців, а тому незайманих дів у нашій окрузі теж давно вже немає. От хіба що...
— Хіба що що?! — нетерпляче перебив селянина сер Ланселот.
— Чував я від свого батька, що його дід колись, полюючи у лісах нашого володаря короля Арматура (без дозволу, звісно), заблукав і натрапив у лісі на старовинний замок. А у тому замку! він побачив у вікні прекрасну діву, прекраснішої від котрої він ніколи не бачив ні до того, ні тим паче опісля (бо його одразу ж після повернення повісили за браконьєрство). Він намагався розпитати про неї слуг, однак ті не хотіли йому нічого розповісти. Отож він довідався лишень про те, що ця прекрасна діва у своєму старовинному замку чекає на лицаря, достойного її незрівнянної вроди. Багато відважних лицарів сваталося до неї, однак усі вони отримала відмову, бо не знайшлося серед них жодного, слава і подвиги якого варті були б кохання прекрасної діви.
— Я здобуду її кохання, — рішуче мовив сер Ланселот і, про всяк випадок рубонувши балакучого селянина своїм лицарським мечем, аби той нікому більше не вибовкав історію про прекрасну діву, заглибився на своєму коні у таємничий ліс.
Їхав він довго і нудно і врешті під'їхав до загубленого в гущавині старовинного замку. Виїхав сер Ланселот на підйомний міст і засурмив щосили у свій лицарський ріг. І вийшов до нього старенький сенешаль, що був у замку одночасно ще й мажордомом, а заодно і вісьмома слугами (бо всі решта вже померли, крім наймолодших кухарчуків). І сказав серові Ланселотові старенький сенешаль:
— Ласкаво просимо, о відважний лицарю, у замок Марафет. Моя господиня, леді Марафет, саме приводить себе у відповідність до свого прізвища, тобто я мав на увазі — титулу, і зараз спуститься. А поки що — почувайтеся як удома.
Послухався сер Ланселот поради старенького сенешаля і спробував поводитися як удома: копнув кота, надавав потиличників кухарчукам і спустив зі сходів діжку разом з мірошником, що у ній ховався. Однак звичне умиротворення від почуття виконаного обов'язку чомусь не наступало. На душі у сера Ланселота було так само неспокійно.
"Щось тут не так!, — відчув відважний лицар. — Щось у цій історії мені не подобається!.. Але що?.."
Врешті повернувся старенький сенешаль. Він виструнчився біля дверей і під звуки фанфар та фанер урочисто оголосив:
— Її світлість леді Марафет—прекрасна діва однойменного замку!
Двері поважно відчинилися, і у них з’явилася одягнена у вишукані шати з дорогої заморської тканини sea-tets леді Марафет. Погляну сер Ланселот на прекрасну діву і зомлів від споглядання її предвічної краси. Згодом отямився і вигукнув шанобливо (так, принаймні, стверджував потім сенешаль):
— О ні, я не достойний такої краси! Прощавайте, бабусю!
З цими словами, не слухаючи заперечень, сер Ланселот вистрибнув через вікно просто на спину свого вірного коня, і тільки красуня його і бачила. Отож їй залишилося хіба що сидіти у своєму замку і виглядати його наступну сотню років, а може, й більше.
| | |
| Четвер, 14 Квітня 2011 Року |
|---|
| 10:34 |
| | Фантастична оповідь! |
| Ось вирішив виставити на ваш огляд фантастичну оповідь «Підемо у підвал».
Тож, читайте, коментуйте, викладайте свої думки.
Передмова.
Уже вкотре п'ять відомих письменників, п'ять метрів української фантастики зібралися у кав'ярні, аби знайти нового персонажа. А потім вийшли на вулицю і розійшлися у різні боки, аби, зрештою, зустрітися під годинником на головній площі. Чи то опівдні біля старого млина. А чи опівночі біля зруйнованої церкви...
Перед вами - розповіді авторів з нового циклу «ПІЕНТАКЛЬ». Ні Олді, ні Дяченки, ні Валентинов не скажуть вам з доброї волі, кому саме належить кожна оповідь. Натомість запропонують зіграти у цікаву гру - «вгадай автора». Отже, до вашої уваги фрагменти майбутнього циклу...
ПІДЕМО В ПІДВАЛ?
- Підемо в підвал? - запитував Карлсон.
Ніякого пропелера, як у мультику, у Карлсона не було. Якщо живеш у підвалі, пропелер ні до чого. Там літати ніде. І штанів на помочах у смішну клітинку у Карлсона теж не було. Він завжди ходив у довгій сорочці до п'ят із кружавчиками біля коміра. А комір збирався в гармошку спеціальним шнурочком, від чого обличчя Карлсона відразу робилося зі звично-синюшнього темно-ліловим з плямами вугільного рум'янцю на щічках. Якби Малюк прийшов на урок у такій сорочці і без штанів, його б, мабуть, зі школи вигнали. Однокласники засміяли б. А мама тиждень лаялася. Утім, мама лаялася б рік, напевно, а тато взявся за ремінь, якби вони довідались, що Малюк ходить гратися у підвал із Карлсоном.
Добре, що Карлсона ніхто не бачив.
Першого разу Малюк злякався. І нічого соромітного чи смішного тут немає: кожний злякається, якщо до нього просто у дворі підійде синій товстунець у дівочій сорочці, запобігливо посміхнеться і запитає:
- Підемо у підвал?
- Ні-і - захитав головою Малюк, коли це трапилося вперше. Він тоді ще не знав, що хоч усю голову в клубок змотай, Карлсон усе одно не відстане. Такий приставучий вродився. - Мені не можна у підвал. Мені мама не дозволяє.
- Можна, - ласкаво погрозив пальцем Карлсон. - Тобі можна.
Він стягнув шнурок біля коміра, густо налився ожинним соком і додав, моргаючи:
- Тобі дуже потрібно у підвал. Ми там будемо гратися. Ходім...
Підвал виявився зовсім поруч. Навіть іти нікуди не треба. Моргнеш раз, другий - і ти в підвалі. Ні, спершу ти на сходах: вузьких, кам'яних, затиснутих між стіною, що облупилася, суціль в іржавих потьоках, і високим бортиком з бетону. Сходинки різного розміру. Малюк завжди спотикався на сьомій - щербатій, сколеній, якійсь недоробленій - і ледве не падав униз, на брудний запльований п'ятачок землі перед дверима. Добре, що Карлсон устигав схопити приятеля за плече. Тут не можна було спотикатися і падати. Просто спотикатися - ще нічого, напевно, тут кожний спотикався, а от падати - нізащо. Упадеш, і відразу станеться щось погане. Будеш валятися, як дохла кішка. Ну, ця, сіра в смужку, що тут вічно валяється.
Спасибі доброму Карлсону - підтримував.
Правда, на плечі залишався синець, схожий на лапчастий кленовий лист.
Величезний замок на дверях хрипів і коливався, коли в ньому колупалися ключем. У замка був поганий настрій і застуджене горло. «Скажи: а-а-а!» - жартував Карлсон, наслідуючи вухогорлоносу, товстому дядькові-лікарю з поліклініки, із круглим дзеркалом на чолі, що лікував одного разу Малюка від ангіни. Пізніше, коли Малюк призвичаївся, Карлсон став довіряти йому вставляти ключ-ложечку в глотку замкові.
«А -а-а!» — веселився Малюк, наслідуючи друга, і виходило голосно, оглушливо голосно, аж трусилося все замкнене нутро підвалу:
- А-а-а!..
Замок заковтував і відчинявся.
Дужки виходили з нього рожево-сли-зуватими, наїжачені двома ріжками.
У підвалі звідусіль росли корені будинку. Вони ссали зі стін кров, що пахне залізом, - і гілкувалися, розбухали, випиналися вузлами згонів, волого блищали заклепками. По вузлах згонів можна було підрахувати, скільки будинку років. Іноді корінь лопався, з чорного нутра хлюпало свистячою парою або струменем рідини. Карлсон годинами міг бавитися, танцюючи біля кореня, що лопнув. А Малюкові ця гра швидко набридала, і він починав бігати по стелі з Гниличкою.
Але все це відбувалося потім, коли Малюк звик.
Першого ж разу вони відчинили двері підвалу, ввійшли в сплетення коренів, вдихнули вогке, по-особливому дражливе повітря, і на цьому підвал закінчився.
- Малюк! - гукнула з вікна мама. - Не сиди на землі! Застудишся!..
Малюк чхнув і з'ясував, що дійсно сидить на землі біля лави. Навпроти оглушливо гавкала болонка Чапа, задкуючи від нього. Морда в собаки була зляканою. До речі, з цього дня Чапа щоразу заходилася гавкотом, зустрічаючи Малюка, і хазяйка Чапи, добра бабуся Вава, дуже ніяковіла.
А сусідський ротвейлер Дикий, скажена худоба, побачивши Малюка починав скиглити.
Наступного разу Карлсон прийшов на уроці літератури. Малюк тільки-но дочи-тав біля дошки «Лукомор'я» і збирався продовжити, але Марь Лексівна, класна керівничка, його зупинила.
- Досить, - сказала вона, наміряючись ставити в журнал «п'ятірку»
- Що ви, Марь Лексівна! - вигукнув Малюк. - Там далі найцікавіше. Там Рус-лан цього гада за бороду... і взагалі. Ви, напевне, просто не читали далі, ось і не знаєте. Хочете, я розповім?
Марія Олексіївна поставила в журнал «четвірку», за «надлишкову декламацію». «Сідай!» - веліла класна керівничка. Похнюпившись, Малюк сів. Він думав, що керівничка зовсім не класна, а так собі, баба-яга в жакеті, і дивився, як проходом між партами до нього йде Карлсон. Товстенький, у сорочці до п'ят, синій і усмішливий, Карлсон не привертав уваги однокласників. Марію Олексіївну він теж не займав. Малюк подумав, що сталося б, якби вчителька побачила товстуна без штанів, і заусміхався.
- Підемо у підвал?
-Еге ж...
Якщо пройти по підвалу далі, через пульсуючий коридорчик, де завжди хтось охав і зітхав, можна було зустрітися з Гниличкою. Суглобиста, схожа на мокрицю, з обличчям зіпсованого дівчиська, Гниличка обожнювала жарти. Вона пишалася своїм почуттям гумору.
Особливо вона любила звішуватися зі стелі в непідходящий момент.
- Бу-у-у! - відригувала Гниличка і реготала басом.
Якщо правильно відскочити, швидко змахнути руками і хрипло закричати у відповідь - що завгодно, аби хрипло, - Гниличка тягла тебе на стелю. Там удвох починали бігати наввипередки: ти навкарачки, бо інакше падав униз, а Гниличка - як завгодно. Вона не падала, якщо хотіла спуститися, лізла по стіні, шарудячи ніжками, чи випускала з черевця слизький шнурочок, схожий на той, що стягував шию Карлсону.
Шкода, що бігати по стелі більше хвилини не вдавалося.
Малюк поступово навчився ловити наближення кінця гри. Він тепер не гепався зі стелі, боляче вдаряючись об бетон підлоги, а спритно зістрибував. Коли хотілося ще побігати вгорі, між вузлуватих коренів, лякаючи боягузливих пацюків, що снують по кореневищах, треба було попросити Гниличку ще разок підкрастися. «Бу-у-у!» - ти відскакуєш, швидко махаєш, хрипиш і так далі. Тільки Карл сон попередив, що захоплюватися біганням не варто, інакше сам зробишся суглобистим, зі Шнурком у черевці, а обличчя в тебе буде зіпсоване. Не обов'язково, як у дівчиська, але зіпсоване, це точно.
Поки Малюк грався з Гниличкою, Карлсон ловив пацюків, що падали, і зв'язував їм хвости бантиком.
- Єрмаков, ти заснув? - запитала Марія Олексіївна.
- Ні, - відповів Малюк.
- Де ти вічно витаєш?
- У підвалі, - шепнув Малюк, намагаючись, щоб його не почули.
В окремому кутку, під щитком з пробками, кнопками і важільцями, жили Тіткодядьки. Вони були голі й вічно боролись. Спочатку Малюк їх боявся. Кожний боятиметься, якщо голі і борються не до перемоги, а просто так. У кутку стогнало, хлюпотіло й охало. Там підіймалася манна каша, грозячи утекти з каструльки. Карлсон навчив Малюка дивитися в цей куток скоса, мигцем, роблячи вигляд, що Тіткодядьки тебе зовсім не цікавлять. Якщо вирячуватися на них, сказав Карлсон, вони вирішать, що ти свій, що хочеш до них, але соромишся, і потягнуть тебе в куток. Будеш теж голий. Будеш боротися. А якщо не будеш прикидатися, що тобі з ними добре, Тіткодядьки образяться.
Чим небезпечна образа Тіткодядьків, він не розповів, але Малюк і так повірив.
Дивитися скоса бувало цікаво.
У третьому класі до Малюка причепився веснянкуватий Бутих. Здоровило зі смішним ряботинням на носі, Бутих сховався в роздягальні і вискочив до Малюка нишком. Він до всіх так вискакував, а до Малюка забув. От згадав.
- Бу-у! - гаркнув Бутих, скорчивши моторошну гримасу.
Малюк подумав, що в підвалі це виглядало б краще. А в школі, на перерві... Бутих, на жаль, вважав інакше. Так буває, коли люди розходяться в оцінках: один думає, що зроблене ним дуже страшне і дуже класне, а другий не лякається і не радіє. Ображений тупістю Малюка, веснянкуватий Бутих заходився вбивати в нього розуміння доступними методами.
- Ти чого? - здивувався Малюк, потираючи гаряче вухо. Було боляче, але не дуже. Хіба що сидіти на підлозі виявилося холодно: з вікна тягло протягом. А ще Малюку стало шкода дилду-Бутиха, що, виявляється, зовсім не вміє гратися. Отут Бутих, видно, вирішив допомогти Малюкові встати. Схопивши жертву за лацкани шкільного піджачка, він скорчив дуже страшну, на його погляд, пику і рвонув Малюка на себе. Щоб знову не впасти, Малюк схопився за Бутиха.
Заглянув знизу вгору у веснянкувате обличчя.
- Підемо у підвал? Пограємося?
Якось само вирвалося.
А потім Малюк двічі правильно моргнув, і вони разом пішли на сходи з різними сходинками. Малюк вперше потрапив сюди без Карлсона. «Як же я двері відчиню?» - подумав він. Але ключ з радісним криком вискочив із тріщини в бетоні, плюхнувся у руку Малюкові. Бутих від несподіванки випустив здобич, і Малюк миттю опинився біля дверей, вдало перестрибнувши через підступну сьому сходинку. Замок цього разу не став викаблучуватись: сказав «а-а!..», немов упізнавши гостя, і відімкнувся. Отямившись, Бутих збагнув, що здобич вислизає, стрибнув слідом. Через усі сходинки відразу. Здоровань ледь устиг виставити руки, щоб не розквасити ніс об стіну.
- Здоганялки! - зрадів Малюк і прослизнув у гостинне нутро підвалу. Позаду голосно тупотів Бутих, за яким із вдоволеним чмоканням зачинилися двері. Пульсуючий коридорчик вони пролетіли швидко. Бутих навіть не звернув уваги, де зібрався побігати. Головне зараз - наздогнати малого нахабу. Наздогнати й відмолотити. Щоб знав.
Пірнаючи під сплетення чавунних, свистячих парою коренів, Малюк помітив на стелі принишклу Гниличку. Зараз вона!.. У захваті підстрибнуло серце.
І Гниличка виправдала сподівання.
- Бу-у-у! - басом прогуділа Вона прямо в обличчя Бутиху, звісившись зі стелі.
Це в суглобистої мокриці вийшло куди краще, ніж у веснянкуватого здорованя в роздягальні. Малюк уперше дивився з боку на витівки Гнилички. Було дуже весело. Давно він так не сміявся! І Бутих повівся щонайкраще. Упав на карачки, скорчив зачудовану пику і, задкуючи, закричав:
- І-і-і-і!!!
Тільки не хрипко, а тоненько. І руками не махав. Шкода. Інакше Гниличка потягла б його на стелю, і Бутих зміг би хвилину там побігати. А так - не вийде. Але це нічого, можна буде ще спробувати.
Малюк буквально по підлозі качався від сміху, спостерігаючи, як Бутих задкує прямо в обійми Рогача, схованого у старій шафі. Рогач там жив-поживав. Підкрадешся до шафи, а він дверцята розчинить і схопити норовить. Очищами покрапленими блискає, лапи простягає... Якщо вивернешся - Рогач смішно підстрибує і скрегоче. А потім назад ховається. Але якщо впіймає, починає лоскотати вусами. Вуса у нього, як у таргана, тільки у сто разів більші. І поки тричі йому лапу не потиснеш - не відпустить. А лапи колючі, гачкуваті...
Бутих задкував, і Рогач його, звичайно ж, схопив. Від лоскоту очі Бутиха стали круглі-круглі, як у мультику. Його всього перекосило: напевно, дуже лоскоту боявся. Треба йому про лапу сказати...
Але нічого сказати Малюк не встиг.
- Це що за неподобство?! Припиніть негайно!
Виявляється, Бутих, як і раніше, тримав Малюка за лацкани піджачка і при цьому тоненько вив. З куточка рота у веснянкуватого тяглася ниточка слини. А над ними обома грізно височіла завуч Ганна Василівна, у роздратуванні стукаючи по підвіконню вказівкою.
Бутих відпустив Малюка, упав накарачки, як у підвалі, і жваво поскакав геть, продовжуючи вити на ходу.
За бійку Малюкові влетіло. Хоч він був і невинуватий. А Бутих ще довго бігав коридором накарачках, підвиваючи і боляче стукаючись головою об стіни. Грізних вимог Ганни Василівни «Припинити негайно!» і «Бутихов, перестань блазнювати!» він неначебто не чув. Потім з медпункту викликали лікарку в білому халаті, вона насилу підняла Бутиха на ноги і кудись повела. Бутих не ходив до школи цілий місяць. А коли нарешті прийшов, то став менший зростом і смикався невлад. Тепер здоровань усе більше мовчав і нікого не задирав. З Малюком здоровався за руку, але теж мовчки, дивлячись повз плече.
З наступного року Бутиха перевели в іншу школу.
Карлсон дуже сміявся, коли Малюк розповів йому цю історію. Прямо квоктав, як курка. І робився ліловим, хоча шнурка навколо шиї не затягував. Дуже шкодував, що Бутих трапився Рогачу, а не Лускунам або Мокрошльописі. Або Блідому Кружулику. Ті б його зовсім розіграли.
- А це хто такі? — жваво поцікавився Малюк.
- Ходімо у підвал? Знайомитися!
- Ходімо!
Виявилося, у глибині підвалу були ще одні двері. Із зовнішньої сторони кам’яні, а з внутрішньої - шкіряні, лискучі й живі. Коли двері відкривалися, вони чвакали. Малюк сказав їм, що чвакати при сторонніх непристойно, але двері зачвакали вдвічі голосніше. Вони так сміялися. Врізний замок тут нагадував рот із гострими зубами. Цими зубами замок чіплявся до косяка, коли двері закривали. А щоб двері відкрити, треба було смикнути за вухо, що стирчало зі стіни. Тільки не сильно, інакше двері ображалися і могли вкусити.
Це Карлсон так сказав, і Малюк йому відразу повірив.
- Чудові двері! - додав Карлсон.
- Авжеж! - погодився Малюк.
Взагалі підвал виявився значно більшим, ніж здавалося спочатку. За наступні три роки Малюк відкрив для себе безліч усяких кімнат, коридорів, сходів, тунелів - справжній лабіринт. І друзів нових придбав купу. До речі, виявилося, що підвал тягнувся ще на два-три поверхи униз. Але на саме дно вони з Карлсоном спускалися рідко: там було темно й нудно. Місцями води було по коліна. Жили там похмурі Топляки-луподіри і зіщулені Дренажери, схожі на сушених кажанів. Гратися вони лінувалися. Якщо Карлсону вдавалося їх умовити, то ігри виходили якісь одноманітні, здебільшого в «з'їли-не з'їли!», і швидко набридали.
Зате на верхньому ярусі підвалу було куди веселіше. Тут були кімнати з ліжками-стрибунцями (вони самі стрибали, наче залізні жаби, скриплячи пружинами!), закутки з ляпанням, де так здорово грати в «ляп-ляп». Лускун, схожий на величезного чорного коника з дюжиною перетинчастих лап, спритно клацав Малюкові горіхи гострозубцями. Гострозубці росли у нього з ніздрів. Горіхи невідомо де добували Кружулики. Може, крали. Щоб вони поділилися горіхами, треба було дозволити їм себе закружляти. Малюкові подобалося. Він часто кружлявся за горіхи.
А ще Карлсон показав йому свою домовинку. Там він відпочивав, утомившись від ігор.
Одного разу Малюк запитав у Карлсона, чи можна привести сюди друзів.
Карлсон замислився. Обличчя його від думок пішло плямами.
- А коли їм не сподобається? - запитав він. І раптом просяяв. - Веди! Будеш, як я. Ну, майже як я. Тому що в тебе немає шнурка і домовинки. Тільки веди по одному. Тут не всім подобається.
Як комусь може не сподобатися в підвалі, Малюк не розумів.
Але незабаром зрозумів.
З друзями не заладналося. Тільки Валерка Коржик тричі ходив. А потім і йому перехотілося. І дружити з Малюком перехотілося. Але Малюк не дуже переживав. Він уже знав, що більшість людей - дивні. їм у підвалах не дуже добре.
Коли по телевізору почали показувати фільми жахів, Малюк відразу зрозумів: це комедії про підвал.
Смішні.
Згодом Малюк виріс. Закінчив школу, вступив до університету. Одержав диплом, пішов на роботу. Оженився. Хоча й не відразу. Його першій нареченій не сподобалося у підвалі. І другій теж. Зате з третьою усе пройшло прекрасно! Коли їхньому синові виповнилося сім років, мама і тато підготували йому Великий Іменинний Сюрприз: у цей день вони вперше взяли його із собою в підвал.
Син був у захваті.
Іноді Малюк водив у підвал товаришів по службі та ще декого, наприклад, дурного п'яницю з ножем, що хотів погратися з ним на тролейбусній зупинці. І життя складалося якнайкраще.
А потім Малюк зовсім виріс і навіть постарів.
Одного разу до нього прийшов Карлсон. Довго не приходив, забув, напевно, а тут узяв і прийшов. Малюк теж давно не ходив. Усе більше в ліжку лежав. Тому дуже зрадів.
- Підемо у підвал? - запитав Карлсон.
Він зніяковіло смикав шнурок і намагався не дивитися на Малюка.
- Авжеж, - посміхнувся Малюк. Старий, він враз помолодшав, посміхаючись.
- Ти не боїшся? - тихо запитав Карлсон.
- Ні-і, - розреготався Малюк. - Адже це наш підвал. Чого там боятися?!
Карлсон зітхнув із полегшенням. І вони пішли у підвал.
© М. Дяченко, С. Дяченко, Г. Л. Олді, А. Валентинов, текст, 2004 ©
| | |
| Четвер, 10 Березня 2011 Року |
|---|
| 19:04 |
| | Вшануймо Тараса Григоровича Шевченка! |
| Згадаємо його слова –
«Отакий то на чужині
сон мені приснився!
ніби знову я на волю,
на світ народився.»
Вічна йому пам'ять!
Навожу фотографії пам’ятної медалі «Тарас Шевченко» відкарбованої Монетним двором Національного банку України.
| | |
| Середа, 09 Березня 2011 Року |
|---|
| 20:15 |
| | КОМУ ВНИЗ – Суботів, слова Т.Г. Шевченка |
| Вітаю всіх з Днем Народження Т. Г. Шевченка, нашого пророка!
Його слова не минають і залишаються слушними у віках!
Open flash in new window
***
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
21 жовтня 1845, Т.Г. Шевченко
| | |
| П'ятниця, 25 Лютого 2011 Року |
|---|
| 20:47 |
| | Історія - вірш Богдана Стельмаха |
| Сьогодні знайшов сильну, потужну пісню, слухаючи її зворушується душа. Аж сльози навертаються від правдивості слів!
Слухаючи цю пісню, перед очами постають образи, проходять історичні події, які є вікопомними для Нашого Народу, такі трагічні, такі драматичні.
І все повторюється знову, та я вірю, що Український Народ знову підведеться, встане і випростається. Хоч як зараз важко, здається зневіра, відчай охопив усіх, та Україна вистоїть! Бо Господь Бог береже Україну!
Open flash in new window
| | |
| |
Профіль 
Приватне повідомлення 
Анкета 
Гостьова книга 
Фотоальбоми 
Вірші 